Коли ви нарешті припините брехати людям? (9-то травневі провокації у Львові - частина 1)

Вже майже два десятиліття Україна є незалежною державою. І всі ці роки в нашому календарі існує дата 9 травня як День перемоги над німецько-фашистськими загарбниками. Цю дату на офіційному державному рівні відзначали і при Президенті Кравчуку, і при Президенті Кучмі, і при Президенті Ющенку. І ніколи відзначення 9 травня не викликало суттєвих конфліктів між людьми та напруги в державі. Лише після приходу до влади Президента Януковича ось вже другий рік поспіль 9 травня перетворюється на День конфлікту замість Дня вшанування загиблих у тій страшній війні.

У 2010-му ви запросили до участі у спільному параді на центральній вулиці столиці України російських та білоруських військових. Ваша брехня про нібито спільну пам’ять не витримує ніякої критики, адже ви, волаючи про спільну перемогу всіх народів СРСР, запросивши до Києва представників лише 2 з 15 колишніх союзних республік Радянського Союзу, у своєму виборі керувалися виключно етнічними – східнослов’янськими – ознаками, уподобившись в цьому Гітлеру, який також ділив світ на арійські (германські) та неарійські народи.

Вперше в історії незалежної України вулицями Києва крокували іноземні війська, серед яких були й десантники 45-го окремого гвардійського ордена Олександра Невського полку спеціального призначення, який брав участь у військовій кампанії з цинічною назвою «Принуждение к миру» в Грузії. Все це відбувалося після слів Президента Чечні Кадирова про те, що наступною після Грузії має бути Україна, й на тлі антиконституційного продовження на 25 років оренди бази Чорноморського флоту Росії у Севастополі.

Водночас ви привезли в Україну з Москви фарс з георгіївською стрічкою, не замислюючись, що масова роздача її є плювком в обличчя тим, хто справді воював на фронті зі зброєю в руках. Адже заслужити георгіївську стрічку було не просто, для цього потрібно було проявити особливий героїзм. І ті, хто отримував право її носити, часто платили за це право власною кров’ю, пролитою у боях. З болем дивились справжні ветерани, що ними ви так любите прикриватися, як ви, слідом за вашими кремлівськими хазяями, перетворюєте їхню бойову нагороду на шматок ганчірки, який чіпляли на себе всі, кому не ліньки. Особливо дико їм було бачити цю стрічку на вгодованих тілах чиновників, які ніколи не тримали в руках зброї, або на алкоголіках чи бомжах, для яких будь-яке свято є лише приводом напитися. Якби ви зробили таке років 15 тому, ці ветерани винесли б вас із ваших крісел. Зараз же вони не в стані цього зробити через свій похилий вік та немічний стан. Ви дочекались, коли переважна більшість фронтовиків помре, й познущалися над їхньою пам’яттю, перетворивши бойову нагороду на «фішку» у своїх політичних іграх.

Ви знали, що невдовзі будете підвищувати людям ціни на газ, і що народ зрозуміє, як ви цинічно надурили його, пообіцявши здешевлення газу в обмін на продовження базування російського флоту, а тому сподівались запрошенням російських десантників та істерією навколо георгіївських стрічок розділити людей, викликати одних на протест щодо таких ваших дій, щоб оголосити їх «фашистами», а інших залучити до нібито «антифашистських» акцій. Однак прорахувались. Люди не повелися на вашу гру й не почали конфліктувати один з одним, натомість і на Заході, і на Сході України до вас виникли однакові питання щодо невиконання вами ваших передвиборчих обіцянок.

Спостерігаючи, як по всій Україні стрімко падає ваш рейтинг, цього року ви зробили спробу збурити суспільний конфлікт, прийнявши Закон України «Про внесення змін до Закону України „Про увічнення Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років” (щодо порядку офіційного використання копій прапора перемоги)», який вимагає вивішування червоного прапора поряд з Державним прапором України.

Цей свій крок ви пояснюєте прагненням вшанувати подвиг бійців, які саме під цим прапором здобули перемогу, але ви брешете, займаючись брудним політиканством на кістках мільйонів українців, загиблих на фронтах, в партизанських загонах, на окупованих територіях, у концтаборах. На горі їхніх рідних. На стражданнях тих, що вижили на війні, в концтаборах та на окупованих територіях, і тих, що були вивезені на примусові роботи до Німеччини. На поневіряннях дітей війни, які змалечку залишились без батьків й не мали дитинства та юності, адже мусили за копійки тяжко й ледь не цілодобово працювати з раннього віку, аби прогодувати себе й свою родину та відбудувати зруйноване війною.

Якби ви справді хотіли віддати шану ветеранам, хай навіть у такий контроверсійний спосіб, ви б підняли питання повсюдного вивішування червоних прапорів набагато раніше, ще в ті роки, коли живих ветеранів було у кілька разів більше, ніж сьогодні, коли вони були молодшими й мали більше сил, аби ходити на паради та інші урочистості. Багато з вас є народними депутатами України вже далеко не перший рік, і багато з вас входили у різні часи до правлячої більшості у Верховній Раді, однак чомусь ні 15, ні 10, ні 5 років тому ніхто з вас (зокрема й Віктор Янукович, який двічі був прем’єр-міністром), не ініціював масового прикрашання наших вулиць червоними прапорами. Це питання не підіймали ні ветеранські організації, ні ветерани війни з числа тодішніх народних депутатів, які воювали проти гітлерівців зі зброєю в руках. Тепер же ви, дочекавшись, коли більша частина ветеранів пішла з життя, цинічно говорите від їхнього імені. Ви, які не були на тій війні, приймаєте цей закон, не провівши навіть формальних зборів тих ветеранів, які іще залишились живими. Бо чудово знаєте, що в Україні бійці Червоної армії входять у дві ветеранські організації, і принаймні одна з них виступить категорично проти такого псевдовшанування. Бо чудово знаєте, що для тієї жменьки фронтовиків, які нині, часто у злиднях, доживають свого віку, не є принциповим питання червоного прапора, як не було воно принциповим і для тих ветеранів, які жили і померли вже в ті часи, коли урочистості 9 травня проходили під державним прапором. І для них, і для суспільства, яке хоче принаймні бути схожим на цивілізоване, набагато важливішим є, щоб люди, яких зачепила найстрашніша за всю історію людства війна, мали змогу дожити свій вік в достатку, доглянуті та пошановані не лише один раз на рік, коли про них раптом згадують.

Давайте глянемо правді у вічі. Словосполучення «Прапор Перемоги» закон визначає так: «зовнішній вигляд копій Прапора Перемоги має відповідати виглядові штурмового прапору 150-ї ордена Кутузова II ступеня Ідрицької стрілецької дивізії». Тобто мова йде про прапори 188 на 82 сантиметри з зображенням п’ятикутної зірки, серпа і молота та написом білими літерами по всій площі полотна скороченої назви дивізії, яких немає у комунальних господарствах, отже їх треба виготовити. Проаналізувавши кількість вирішуваних прапорів у Львові з’ясували, що для міста виконання Закону Верховної Ради коштувало б 700 тис. грн. Екстраполювавши ці цифри на всю Україну ми побачили, що для розвішування червоних прапорів поряд з державними потрібно мінімум 30 млн. грн. І це в тому випадку, якщо замовники витрачатимуть бюджетні гроші чесно, а не спокусяться отримати «відкати», якими часто супроводжуються в нашій країні бюджетні витрати.

Якби ви справді думали про тих, хто пережив цю війну, то використали б кошти не на виготовлення червоних прапорів, а на покращення побутових умов чи медичного обслуговування тих ветеранів, які доживають віку у злиднях на тлі розкошування депутатів, що приймають такі закони. Але ви думали не про людей, які пережили війну. Ви просто скопіювали російський закон про червоний прапор, чим показали свою зневагу до українських ветеранів. Якби вами рухала не запопадливість перед Кремлем та намагання посіяти конфлікт у суспільстві, а повага до українських ветеранів, то ви б прийняли закон про вивішування прапору 1-го Українського фронту, який також брав участь у взятті Берліну, а не прапору 1-го Білоруського, яким командував маршал Жуков, що вважав українців, які опинилися на окупованій гітлерівцями територіями, зрадниками, а тому, провівши серед них насильну мобілізацію, кидав їх у наступ, не видавши ні зброї, ні військової форми, прирікаючи цим на вірну загибель.

Якби ви справді поважали українських ветеранів, а не своїх кремлівських хазяїв, ви б не проковтнули мовчки плювок Путіна в обличчя українських ветеранів, коли той заявив, що Росія виграла б війну й без України. Ніхто з вас не заступився за українців, які винесли на собі тягар війни, і цей випадок є справжнім відображенням вашого ставлення до ветеранів, яких ви без їхньої згоди використовуєте як розмінну монету у своїх політичних ігрищах.